Назавжди попрощались ми із Вами
Та в нашій пам'яті лишились Ви навік...
В скорботі голови схиляєм...
Сумуєм, любим, пам’ятаєм
6 серпня Іванові Касіяновичу виповнилося б 86 років… А вже минає 5 років відколи його немає з нами. І ніяк не хочеться вірити, що вже не буде. Не буде на подвір’ї та у залах музею, ліцею, на вулицях рідного села. Але для нас, його учнів, колег, однодумців, він назавжди залишиться у пам’яті нестримним генератором ідей, задумів, проектів. Він завжди хотів прославляти своє рідне село добрими справами. Часто любив повторювати: «Треба зробити так, щоб ніде на Буковині такого ще не було!» Усе робив із захопленням, привчав до цього нас, своїх учнів, колег. Вірив, що видатні люди є вихідцями із села. Але вважав, що найкращі, здобувши освіту, повинні залишатися у рідному селі, щоб розвивати його та служити односельчанам. «Де народився, там і пригодився» – один із девізів Івана Касіяновича. Усе своє життя він присвятив освіті – але навчав історії не тільки по підручниках, а заставляв промовляти до нащадків кожну річ, знайдену і розміщену на певному місці у створеному ним музеї. Виховував не лише на уроках, а кожною миттю свого життя, своїм ставленням до улюбленої справи, до людей праці. По крихтах збирав усе, що могло загубитися і канути безслідно у вічність. Збирав і зберігав для наступних поколінь: щоб відчували подих минулого, цінували сучасне і дбали про майбутнє. Вважав своїм обов’язком перед репресованими односельчанами створити меморіальний комплекс світлої їх пам’яті. З честю виконав це. А справою честі нас, його учнів, послідовників, колег є збереження і примноження всього того, що започатковано і створено Іваном Касіяновичем. Будемо клопотати про присвоєння музеєві його імені, бо там вкладено його життя, там його дух, там його мрії, що здійснилися і задуми, які він так і не встиг втілити у життя. Нам доспівувати його недоспівану пісню…
Свічу пам’яті запалили вдячні учні, їх батьки, педагоги Старововчинецького ліцею.
Втрата…
Я вдячна долі: випало мені
Навчатись в нього, у Вовчинці!
Сумує село, причаївся музей –
Пішов з життя, помер корифей!
Пливе у повітрі тривога і жаль,
Село одягнулось у чорну печаль.
Прожив не для себе, а для села!
Він мудра і скромна людина була.
Село, дітей, дорослих любив –
Для них творив, для них він і жив!
Прожив не для себе – для Вовчинця!
Й досяг у роботі золотого вінця!
Він завжди і твердо вірив у те –
«Людина ж у праці лиш і живе!»
Робота для нього понад усе!
«Людині щастя завжди принесе!»
Непомірною працею жити звик,
Бо він директор, вчитель, керівник!
Ще й громадську роботу мав –
Служити людям праці добре знав!
В житті мету він світлу мав.
Здійснилась! Їй себе всього й віддав!
Музей створив і трепетно його беріг!
Було нелегко… Та він зміг!!!
Казав: «Минуле сьогодення приводить в майбуття!»
Тому й музею присвятив усе життя!
Цікаво учнів вчив – історії навчав…
Настала мить… І сам історією став!
Прошу про нього пам'ять збережіть!
Його ім’ям музей та вулицю назвіть!
2015 Вероніка Іванівна Сигедин
Івану Касіяновичу Топало –
моєму вчителеві, пораднику.
|